Читать онлайн книгу "Іван Мазепа – людина, політик, легенда"

Іван Мазепа – людина, полiтик, легенда
Денис Володимирович Журавльов


Великий науковий проект
Іван Мазепа (1639—1709) – одна з тих знакових постатей украiнськоi iсторii, життя та вчинки котрих i сьогоднi викликають палкi суперечки. Мало кому випала така цiкава й непроста доля за життя та пiсля смертi. Приятель Петра І, один з перших кавалерiв найвищого росiйського ордену Андрiя Первозванного – i борець за iнтереси Украiнськоi козацькоi держави; будiвничий величних соборiв – i «Юда», вiдлучений вiд церкви, пiдданий анафемi, що проголошувалася з амвонiв тих же соборiв; неймовiрно обережний майстер складних дипломатичних iгор – i людина, що зумiла поставити на карту все i, зрештою, програла найголовнiшу й найризикованiшу гру свого життя; блискучий свiтський кавалер у дусi розкiшного, неповторного XVII столiття, улюбленець жiноцта – i чи не единий справдi обдарований поет i музикант серед украiнських гетьманiв… Про Мазепу нiколи не забували (хоч як не пригадати пушкiнське з «Полтави» «Забыт Мазепа с давних пор…») i прихильники, i супротивники украiнськоi iдеi. Той, хто прочитае цю книгу, зможе створити свiй власний варiант образу гетьмана Мазепи – одного з найколорiтнiших, найцiкавiших украiнцiв за всю iсторiю нашоi краiни.



У форматi PDF A4 збережено видавничий макет.





Денис Журавльов

Іван Мазепа: людина, полiтик, легенда



Серiя «Великий науковий проект» заснована у 2018 роцi



Художник-оформлювачМ. С. Мендор



© Д. В. Журавльов, 2009, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018




Передмова


Поза всяким сумнiвом, Іван Степанович Мазепа-Колединський е однiею з найяскравiших, найвидатнiших i найсуперечливiших постатей украiнськоi iсторii. Крiм того, що ця постать визначна за своiм масштабом – полiтичний дiяч, вiйськовий, дипломат, меценат, – мало кому в украiнськiй iсторii випала така цiкава й непроста доля за життя та пiсля смертi. Іван Мазепа – одна з тих знакових особистостей, чие життя та вчинки i сьогоднi викликають гарячi суперечки як фахових iсторикiв, так i аматорiв, а нерiдко – i людей, взагалi далеких вiд iсторичних перипетiй.






Осип Курилас.

Портрет Івана Мазепи. 1909 р.



Характерно, що вже понад триста рокiв, як помер гетьман, а вiн i сьогоднi викликае найрiзноманiтнiшi, полемiчно загостренi, полярнi оцiнки – «зрадник росiйського царя», «зрадник i ворог украiнського народу», «польський шляхтич i таемний католик», «романтичний герой», «видатний патрiот Украiни», «непримиренний ворог московського iмперiалiзму» тощо. Що-що, а забуття (як не пригадати пушкiнське, з «Полтавы» – «Забыт Мазепа с давних пор…») гетьмановi не загрожуватиме ще дуже довго. Здаеться, в постатi Івана Мазепи втiлився самий дух неспокiйноi, кипучоi, напрочуд колоритноi доби, котра недаремно дiстала у мистецтвознавцiв назву «бароко» (вiд iтал. barocco – «дивний», «химерний»). І справдi. Приятель царя Петра, один iз перших кавалерiв найвищого росiйського ордена Андрiя Первозванного – i борець за iнтереси Украiнськоi козацькоi держави; будiвничий величних соборiв, що дотепер е окрасою багатьох украiнських мiст, – i «Юда», вiдлучений вiд церкви, пiдданий анафемi, що нерiдко виголошувалася з амвонiв тих самих соборiв; зазвичай неймовiрно обережний майстер складних дипломатичних iгор – i людина, що зумiла поставити на карту все i, зрештою, програла найризикованiшу й найголовнiшу гру свого життя; блискучий свiтський кавалер розкiшного, неповторного XVII столiття, улюбленець жiноцтва – i чи не единий справдi обдарований поет i музикант-аматор серед усiх украiнських гетьманiв.

Довгий час Мазепа був справжнiм жупелом для залякування вiрнопiдданих мешканцiв росiйськоi та радянськоi iмперiй. Недарма будь-який украiнський рух у XIX столiттi найчастiше називали «мазепинством». У XX столiттi гетьмана як унiверсального антигероя дещо витiснили iншi украiнськi дiячi – Симон Петлюра та Степан Бандера. Але i про Мазепу нiколи не забували – надто потрiбним виявився гетьман i прихильникам, i супротивникам украiнськоi iдеi.

А головне – незважаючи на все це, багато важливих фактiв навiть суто бiографiчного характеру стосовно гетьмана залишаються дотепер спiрними i недостатньо з’ясованими. Сторiнками рiзних науково-популярних, навчальних i наукових видань кочують рiзнi версii року народження Івана Мазепи, а також найрiзноманiтнiшi портрети гетьмана, абсолютна бiльшiсть яких створена вже пiсля його смертi людьми, якi не мали жодного уявлення про зовнiшнiсть свого персонажа.

Здавалося б, пiсля величезноi кiлькостi лайливоi, хвалебноi i бiльш-менш об’ективноi лiтератури про Мазепу, що з’явилася в XIX–XX столiттях, що нового можна сказати про нашого героя? Виявляеться, можна. Це блискуче доводять працi про добу Мазепи, створенi навiтнiми дослiдниками. Кiлькiсть сучасних публiкацiй, присвячених гетьмановi, вимiрюеться десятками й сотнями. За останне десятилiття було вiднайдено чимало документiв доби Мазепи, але i на цьому тлi справжньою сенсацiею виглядае повiдомлення росiйськоi дослiдницi Тетяни Яковлевоi (зроблене в рамках мiжнародноi конференцii «Украiна i сусiднi держави у XVII столiттi», що вiдбулася 27–29 травня 2004 року в Санкт-Петербурзi) про те, що в петербурзьких архiвах вона натрапила на документи, котрi становлять частину гетьманського архiву Мазепи (який, виявляеться, не загинув у Батуринi 1708 року, а був вивезений Меншиковим до Петербурга). Зокрема, за останнi десять рокiв на своiх дослiдникiв дочекалися десятки листiв до украiнського гетьмана вiд найвизначнiших росiйських та польських полiтичних дiячiв, ранiше невiдомi вiршики, написанi гетьманом. Цi документи можуть пролити свiтло на взаемини гетьмана i Росii, особливо стосовно листування Івана Степановича з канцлером Росiйськоi держави Ф. Головiним (блок листування iз 114 листiв), з iншими аристократами з оточення Петра I.

Завдання ж, яке ставить перед собою автор цiеi книжки, значно простiше й складнiше водночас. Фаховий iсторик не знайде тут нових сенсацiйних вiдкриттiв, що стосуються життевого шляху чи полiтики Івана Мазепи. Звичайний читач (чи то пак «ласкавий читальник» – як зверталися до своiх читачiв автори доби украiнського бароко), беручи до рук книгу про таку постать як Мазепа, вже заздалегiдь мае перед собою якийсь (бiльш-менш «свiтлий» або «темний») образ гетьмана, i навряд чи книжка значною мiрою цей образ змiнить. Автор намагаеться лише створити свiй власний варiант образу Мазепи – одного з найколоритнiших, найцiкавiших украiнцiв яскравоi доби бароко (назвами бiльшостi роздiлiв книжки е коротенькi цитати з оригiнальних творiв украiнськоi бароковоi поезii в чудовому перекладi В. Шевчука).

Чи не здаеться тобi, ласкавий читальнику, що сучасним полiтикам часто-густо вiдчайдушно бракуе колоритностi? Що, незважаючи на дбайливо створюванi колективами найманих iмiджмейкерiв образи, бiльшiсть сучасних украiнських i свiтових «державних мужiв» позбавленi тонкого розуму, могутньоi сили, внутрiшньоi краси та справжньоi харизми? На тлi титанiчних постатей примхливоi доби бароко нашi сучаснi полiтики дуже схожi на сiрих, дрiбних «останнiх людей, чий рiд незнищенний, мов блохи» (здаеться, так говорив Заратустра-Нiцше), занепокоених власною (часто примарною) величчю, мiзерними пристрастями та iнтересами. Що iхнi досягнення i втрати важливi лише для них самих, i в них не вiдчуваеться того холодного, залiзного подиху невблаганноi Долi, котрим позначенi величнi перемоги i жорстокi поразки, ба навiть злочини, великих людей тiеi епохи, коли жив герой цiеi книжки…

Книга створювалася для широкого читацького кола, i тому автор вирiшив вiдмовитися вiд посилань та складного бiблiографiчного апарату, що використовуеться в науковiй лiтературi. Але наприкiнцi видання наш ласкавий читальник, якщо вiн всерйоз зацiкавиться темою, знайде список основних джерел, а також наукових i науково-популярних праць, використаних автором.

При створеннi Додатка автор керувався бажанням подати не надто вiдомi широкiй читацькiй аудиторii джерельнi матерiали стосовно свого персонажа. Особливу цiннiсть для розумiння багатьох рис Мазепи – людини i полiтика – становить великий лист найближчого соратника гетьмана Пилипа Орлика до митрополита Стефана Яворського, написаний в 1721 роцi. Вперше опублiкований у вiдомому журналi «Киевская старина» в 1862 роцi, вiн дотепер не втратив своеi цiнностi i неодноразово друкувався дослiдниками епохи Мазепи. Проте широкому читачевi вiн i сьогоднi не досить добре вiдомий, адже публiкувався переважно в суто наукових виданнях, що виходили невеликим накладом. Щоправда, наш ласкавий читальник мае зважити на одну важливу особливiсть цього твору – фактично це покаянний лист, написаний у хвилину вiдчаю, звiдси вельми тенденцiйнi моменти, якi впадають в око при уважному прочитаннi.




Роздiл 1

Блиск золотоi булави

Іван Мазепа до гетьманства


Гетьман Іван Степанович Мазепа походив з украiнського шляхетського роду Мазеп-Колединських (iнший варiант написання – Колодинських) православного вiросповiдання. Невiдомий автор «Лiтопису Самовидця» твердив, що Мазепа зi «старожитноi шляхти украiнськоi i у Вiйську Запорозькому значноi», а iнший вiдомий украiнський лiтописець кiнця XVII – початку XVIII столiття, Самiйло Величко, називае гетьмана «значним козако-руським шляхтичем». На жаль, iсторики й сьогоднi не мають точних даних, звiдки походив рiд Мазеп-Колединських. Олександр Оглоблiн у своему класичному дослiдженнi, присвяченому гетьмановi Мазепi та його добi, згадуе про версii волинського та подiльського походження роду. На користь останньоi говорить i той факт, що в XVII столiттi на Подiллi (у Барському староствi) проживав рiд Мазеп-Васютинських, якi, можливо, були далекими родичами Мазеп-Колединських. Загалом же прiзвище «Мазепа» було не таким уже й рiдкiсним на Правобережжi i до, i пiсля гетьманування Івана Степановича, причому як у написаннi «Mazepa» (саме таким чином завжди писав свое прiзвище гетьман), так i «Mazeppa» або навiть «Maziepa». Люди з таким прiзвищем фiгурують у документах XVIII–XIX столiть, а в XX столiттi Ісаак Мазепа – вiдомий украiнський полiтик (не родич гетьмана) – навiть встиг побути прем’ер-мiнiстром УНР доби Директорii, залишивши цiкавi мемуари «Украiна в огнi i бурi революцii».






Портрет Івана Мазепи.

Днiпровський художнiй музеi



У XIX столiттi iснувала версiя про спорiдненiсть роду Мазеп i вiдомого украiнського князiвського роду Курцевичiв (нащадкiв литовського князя Корiата Гедимiновича). Грунтувалася вона здебiльшого на тому фактi, що Мазепи i Курцевичi користувалися фактично однаковим (або принаймнi дуже схожим) гербом – знаком «Курч» (на червоному тлi срiбний перехрещений посерединi вилоподiбний хрест, що стоiть на такому ж бруску iз загнутими догори кiнцями, з правого боку вiд нього зiрка, лiворуч – пiвмiсяць, повернутий праворуч).






«Курч» – герб Курцевичiв



Проте вiдомо, що в Речi Посполитiй сотнi, а iнколи й тисячi шляхтичiв (якi становили до 10 вiдсоткiв населення, тодi як у будь-якiй iншiй тогочаснiй краiнi Європи дворянство становило не бiльше 0,5–1 вiдсотка) могли користуватися фактично тим самим гербом (або його варiацiями – так званою odmiena), навiть не будучи спорiдненими мiж собою, а просто перебуваючи на службi у аристократа – носiя герба. Цiлком можливо, що десь у першiй половинi XVI столiття котрийсь iз князiв Курцевичiв, якi проживали на Бiлоцеркiвщинi, прийняв предка гетьмана Мазепи до свого родового герба «Курч».






Микола Костомаров



На думку М. Костомарова (що посилаеться на не зовсiм перевiренi данi графа де Броель-Платера, котрий у XIX столiттi був власником сiмейного архiву князiв Вишневецьких, спорiднених з Курцевичами), до згаданоi вище змiни герба родовим герба Мазеп був «Бонч» («Бойча») – срiбний однорiг на блакитному тлi. Загалом змiна герба не була в тi часи чимось винятковим для шляхтича на степових кордонах. Так, Богдан Хмельницький, що завжди любив згадувати про свое шляхетне походження, окрiм розрекламованого останнiм часом завдяки пиву «Славутич» знака «Абданк», користувався i своiм старим гербом «Масальський», i гербом «Сирокомля».






Герб села Мазепинцi



Але так чи iнакше, першим Мазепою на Бiлоцеркiвщинi, про якого е згадка в iсторичних джерелах, е, очевидно, Микола Мазепа – прадiд гетьмана, який 1572 року дiстав вiд польського короля Сигiзмунда II Августа привiлей на хутiр (згодом дiстане назву Мазепинцi) на рiчцi Каменицi, за який вiн мав вiдбувати вiйськову службу при бiлоцеркiвському старостi. Привiлей пiдтвердив король Стефан Баторiй в 1578 роцi. Згадують про Миколу Мазепу й укладачi люстрацiй (описiв маеткiв шляхти) Бiлоцеркiвського повiту Киiвського воеводства пiд 1616 та 1622 роками.






Обкладинка книги «Історiя Русiв»



Зовсiм мало нам вiдомо про дiда Івана Мазепи – Михайла (iм’я це в iсторичних джерелах узагалi не зустрiчаеться, вiдомо лише, що батько гетьмана – Степан-Адам Мазепа був Михайловичем). Тому навiть свого часу побутувала думка, що Микола Мазепа був не прадiдом, а дiдом гетьмана i мав друге iм’я – Михайло (так само, як батько гетьмана Мазепи був Степаном-Адамом, а Хмельницький – Богданом-Зиновiем). Олександр Оглоблiн обережно припускав, що Михайло Мазепа мiг загинути в котромусь iз козацьких повстань у першiй половинi XVII столiття або в битвi пiд Цецорою в 1620 роцi. Не зрозумiло, ким доводився гетьмановi Федiр Мазепа, якого невiдомий автор знаменитоi «Історii Русiв» називае полковим суддею i сподвижником С. Наливайка. Щоправда, «Історiя Русiв» славиться своiми перекрученими, а то й вигаданими вiдомостями. Все ж цiлком можливо, що котрийсь iз Мазеп – дрiбних православних шляхтичiв – займався «козакуванням» ще наприкiнцi XVI – на початку XVII столiття i, можливо, навiть брав участь у козацьких повстаннях.






Іван Виговський



Знаменитий реестр Вiйська Запорозького 1649 року фiксуе на Бiлоцеркiвщинi такого собi Мирона Мазепу – невiдомо, чи був вiн родичем Мазеп-Колединських з Мазепинцiв.






Марина Мазепина (Марiя-Магдалина)

Портрет кiнця XVII – початку XVIII cт.



Значно бiльше iнформацii е в дослiдникiв щодо батькiв гетьмана. Доля Степана-Адама Мазепи склалася досить цiкаво i драматично: людина з бурхливим темпераментом, вiн добре пам’ятав, для чого при боцi висить шабля – в 1637 роцi Степан-Адам убив у поединку шляхтича Яна Зеленського i був засуджений сеймом на банiцiю (позбавлення шляхетського стану), iнфамiю (знеславлення i обмеження громадянських прав) i смертну кару. І знову напрошуеться паралель з Хмельницьким – батько Богдана, Михайло, теж, схоже, свого часу побував «банiтою». Але Степановi-Адаму пощастило – вiн зумiв домогтися вiдкладення вироку, а тим часом домовився з родичами загиблого Зеленського про солiдну компенсацiю. У 1645 роцi вiн зумiв дiстати глейт – королiвський документ, що поновлював його в усiх шляхетських правах.






Ансамбль будiвель Луцького братства



Проте згаданий прикрий випадок, мабуть, позначився на кар’ерi Степана-Адама i мiг стати причиною того, що 1648 року вiн, схоже, приеднався до вiйська Богдана Хмельницького, як i багато iнших дрiбних украiнських православних шляхтичiв. У цьому була своя логiка – украiнська шляхта, незадоволена магнатським засиллям, шукала кращого мiсця пiд сонцем, зокрема пiдтримавши козацькi виступи. Документ 1654 року згадуе про Степана-Адама Мазепу як про бiлоцеркiвського козацького отамана. Саме тодi Степан-Адам зближуеться з майбутнiм гетьманом Іваном Виговським, беручи участь у переговорах, що iх вiв Виговський (на той час ще генеральний писар Богдана Хмельницького) з вiдомим росiйським дипломатом В. Бутурлiним. Пiсля смертi Хмельницького Степан-Адам Мазепа пiдтримуватиме Виговського i його спробу створити Велике князiвство Руське в складi триединоi Речi Посполитоi, виконуватиме рiзноманiтнi доручення гетьмана. Так само непоганi стосунки були в Степана-Адама Мазепи i з наступником Виговського на Правобережжi – гетьманом пропольськоi орiентацii, схильним до полiтичних авантюр, Павлом Тетерею. В останнi роки свого життя Степан-Адам iздив на сейм до Варшави, здобув грамоти на володiння селом Будищi (Богуславське староство) та селом Трилiси (поблизу Бiлоi Церкви). Оcтанне вiдоме в iсторii Украiни тим, що саме в цьому селi наприкiнцi грудня 1825 року декабристи – члени Пiвденного товариства пiдняли повстання Чернiгiвського полку. Помер батько майбутнього гетьмана Мазепи наприкiнцi 1665 року.






Марина Мазепина.

Плащаниця «Христос у трунi»



Не менш цiкавою постаттю була i мати Івана Степановича – Марина Мокiевська, представниця украiнського православного шляхетського роду Мокiевських, що теж пiдтримав свого часу Богдана Хмельницького. Батько Марини (дiд гетьмана Мазепи), схоже, загинув у бою пiд Чортковом, а брат – у знаменитому «Дрижипiльському бою» пiд мiстечком Охматовим узимку 1655 року. Ця битва вiдбулася в жахливi морози, i лише мужнiсть козацьких полкiв Хмельницького врятувала об’еднану украiнсько-росiйську армiю вiд поразки. Сам гетьман Мазепа добре знав героiчну iсторiю своiх родичiв з материного боку i нерiдко згадував про них у приватних бесiдах (зокрема про долю дiда та дядька вiн говорив у 1697 роцi з росiйським послом).

Марина Мокiевська-Мазепина прожила довге i непросте життя, народила й виховала двох дiтей – сина Івана та доньку Олександру, а пiсля смертi чоловiка вступила до знаменитого Луцького Хрестовоздвиженського братства, присвятивши себе церковним та громадським справам. Згодом вона стала черницею та iгуменею одразу двох вiдомих жiночих монастирiв – Киево-Печерського Вознесенського (1686–1707) та Глухiвського (1688–1707). Але, навiть ставши iгуменею, Марина Мазепина (в чернецтвi Марiя-Магдалина) не залишила важливих справ i в 1688 та 1702 роках iздила до Москви, добиваючись жалуваних грамот вiд Московського патрiарха. Вона продовжувала i словом, i дiлом пiдтримувати своiх уже дорослих дiтей – зокрема, допомагала синовi-гетьмановi розв’язати справу з доносами на нього, виступала доброю порадницею для доньки, нещасливоi в особистому життi. Померла iгуменя Марiя-Магдалина в дуже поважному вiцi (iй, певно, було не менше дев’яноста рокiв) десь наприкiнцi 1707-го, на щастя, не побачивши трагiчного кiнця блискучоi кар’ери свого сина.






Вознесенський монастир (Печерськ)



Нелегко склалося життя молодшоi сестри гетьмана – Олександри (дата народження невiдома). Близько 1675 року вона одружилася з украiнським шляхтичем Павлом Обiдовським, вiд якого мала сина Івана (1676–1701). У 1695–1701 роках вiн був нiжинським полковником i вважався потенцiйним спадкоемцем свого дядька-гетьмана, але помер дуже молодим. Пiсля смертi чоловiка Олександра вийшла замiж за шляхтича Витуславського (теж незабаром помер), вiд якого мала доньку Мар’яну (в чернецтвi Марфа, жила при Киево-Печерському Вознесенському монастирi, де iгуменею була ii бабуся – Марiя-Магдалина; в 1712 роцi заарештована як племiнниця Івана Мазепи i вислана до Горицького Воскресенського монастиря на пiвночi Росii). Третiй шлюб Олександра уклала 1687 року з польським шляхтичем з Волинi, вдiвцем Яном Войнаровським (який займав у 1681 роцi посаду пiдстарости володимирського). Цей шлюб був досить невдалим – за свiдченням лiтописця Самiйла Величка, Войнаровський, палкий католик, часто сварився з дружиною на релiгiйному грунтi, i Олександра була змушена залишити чоловiка. Близько 1695 року вона, забравши п’ятирiчного сина Андрiя-Станiслава (майбутнiй блискучий небiж гетьмана Мазепи, герой майже детективних пригод, що супроводжуватиме дядька в емiграцii, буде викрадений росiйськими таемними агентами в Гамбурзi 1716 року i засланий до Якутii, де i помре в 1740 роцi) та двох доньок Войнаровського вiд першого шлюбу (!), втекла до все того ж Киево-Печерського Вознесенського монастиря, де, вже хвора, прийняла постриг. В лiтописi Величка вмiщено цiкавий лист Яна Войнаровського до Івана Мазепи, в якому вiн прохае гетьмана вмовити Олександру повернутися. Войнаровський, схоже, чудово знав про дуже теплi родиннi стосунки мiж братом i сестрою – недаремно сам гетьман писав у листi до Москви: «У меня в целом свете нет другого родства, кроме сестры, и мы друг к другу сердечною разжигаемся любовью; притом она исповедания восточного и желает почаще поклоняться киевской святыне». Проте Олександра так i не повернулася до чоловiка – серйозно хвора, вона провела останнi тижнi свого життя в монастирi, де й померла наприкiнцi того ж 1695 року. Виховання маленького Андрiя-Станiслава взяв на себе дядько – гетьман Іван Мазепа.






Лiтопис Самiйла Величка.

Заголовна сторiнка рукопису. Перша третина XVIII cт.






Тимко Падура



Дата i рiк народження головного героя цiеi книжки – Івана Степановича Мазепи – дотепер залишаються предметом суперечок iсторикiв, якi наводять надзвичайно рiзнi роки, взятi з цiлком гiдних довiри джерел. І якщо мiсяць та день народження гетьмана (20 березня), вiднайденi в XIX столiттi вiдомим польсько-украiнським поетом-романтиком Тимофiем (Тимком) Падурою, у бiльшостi iсторикiв особливих заперечень не викликають, то ось iз роком далеко не все зрозумiло (до речi, та ж ситуацiя з Богданом Хмельницьким – 1595-й лише приблизно вважають роком народження Богдана-Зиновiя). Перелiчимо найрозповсюдженiшi версii: 1629 рiк (де Броель-Платер, М. Костомаров), 1632 рiк (Т. Падура), 1639 рiк. Часто приймають як найбiльш вiрогiдну саме цю дату, бо в одному з листiв найближчого соратника Мазепи Пилипа Орлика вiд 1741 року гетьман-вигнанець пише про те, що зараз йому сiмдесят рокiв – стiльки, «скiльки було небiжчиковi Мазепi в Бендерах» (тобто на момент смертi Мазепi було 70 рокiв). Проте е своi прихильники i в iнших варiантiв: 1640 (М. Грушевський, І. Борщак) або навiть 1644 рiк (А. Стороженко, В. Модзалевський). Схоже, гетьмановi на 1708–1709 роки дiйсно було близько 70 рокiв, бо на користь цього свiдчать i шведськi офiцери, якi особисто бачили Мазепу i спiлкувалися з ним.






Тетяна Таiрова-Яковлева



Натомiсть ми точно знаемо мiсце народження Івана Степановича – хутiр (потiм село) Мазепинцi (Каменець) Бiлоцеркiвського повiту Киiвського воеводства. Дитинство майбутнього гетьмана пройшло в батькiвському маетку. Очевидно, саме тут маленький Іван навчився необхiдних шляхтичевi вмiнь – iздити верхи, володiти шаблею i рушницею. Мазепине вмiння iздити верхи, згодом уславлене митцями всiеi Європи, за певною iронiею долi мае документальне пiдтвердження – француз Ж. Балюз у 1704 роцi буде порiвнювати Мазепу за мiцнiстю тiла з «нiмецьким рейтаром», а Т. Таiрова-Яковлева вiднайшла в росiйських архiвах документ про те, як у 1679 року пiд час черговоi поiздки Мазепи до Москви вiн став жертвою нападу розбiйникiв на постоялому дворi пiд Карачевим, але вiдбився та втiк вiд них верхи.






Торбан. Улюблений музичний iнструмент майбутнього гетьмана



Шляхетське виховання не передбачало надто глибокого iнтелектуального чи духовного життя, проте ми знаемо, що Іван Степанович добре грав на торбанi (рiзновид кобзи), мав тонкий смак – а все це, зрозумiло, закладаеться в дитинствi. Батьки майбутнього гетьмана, добре освiченi люди з широкими культурними iнтересами, намагалися дати синовi найкращу освiту – ми маемо чiтку вказiвку на те, що Іван Степанович навчався в Киево-Могилянськiй колегii (що стане академiею i набуде найбiльшого розквiту саме пiд час його гетьманування), а згодом у котрiйсь iз езуiтських колегiй Польщi (скорiш за все, у Варшавськiй, хоча е одна згадка про навчання молодого Мазепи в Полоцьку). Єзуiтськi колегii, очолюванi вимогливими i талановитими педагогами з числа отцiв-езуiтiв, давали найкращу освiту i були найпрестижнiшими тогочасними навчальними закладами на територii Схiдноi Європи (найосвiченiшi украiнськi дiячi цього перiоду навчалися саме у езуiтiв – згадаймо знов-таки засновника Украiнськоi козацькоi держави).






Головний корпус Киево-Могилянського колегiуму в XVII cт.



Саме в цей час Іван Мазепа отримав глибокi знання з латинськоi мови, а про те, що вiн знав ii досконало, вiльно читав римських класикiв i принагiдно iх цитував, е чимало згадок. Наприклад, французький дипломат Жан де Балюз, що приiздив до Росii та Украiни в 1704 роцi iз таемною мiсiею до Петра I та Мазепи, сподiваючись на допомогу у боротьбi проти Священноi Римськоi iмперii, захоплено писав: «Загально кажучи, вiн [Мазепа] дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, а щодо перфектного i досконалого знання цiеi мови може посперечатися з найкращими нашими отцями-езуiтами. Його мова взагалi добiрна i чепурна; правда, коли розмовляе, то бiльше любить мовчати та слухати iнших. При його дворi – два лiкарi-нiмцi, з якими Мазепа розмовляв iхньою мовою, а з iталiйськими майстрами, яких е кiлька у гетьманськiй резиденцii, говорив iталiйською мовою. Я розмовляв з господарем Украiни польською та латинською мовами, бо вiн запевнив мене, що не добре володiе французькою, хоч у молодих лiтах вiдвiдав Париж i Пiвденну Францiю, був на прийомi в Луврi, коли святкували Пiренейський мир (1659 рiк).






Фуа де ля Невiль



Не знаю тiльки, чи в цьому твердженнi нема якоiсь особливоi причини, бо сам бачив у нього газети французькi i голландськi». Додамо, що самого Балюза Мазепа привiтав цитатою з Горацiя «Eheu, fugaces labuntur anni» – «Гай-гай, як швидко спливають роки!» Трохи ранiше за Балюза ще один французький дипломат, Фуа де ля Невiль, який познайомився з Мазепою пiд час перебування останнього в Москвi, писав: «Цей принц – не звичайна собi людина, але дуже вiдома особа, вiн досконало говорить латинською мовою. Сам вiн iз козацького роду». З цих та iнших повiдомлень видно, що Іван Степанович дуже добре знав латину та польську, володiв нiмецькою, французькою (бо газети французькi справдi читав i за перипетiями европейськоi полiтики слiдкував дуже уважно), iталiйською, голландською i, за висловом П. Орлика, «досить мiцно татарською».






Мартiн Концький



Справа в тому, що пiсля закiнчення колегii юнак за протекцiею знайомих свого батька (зокрема князiв Вишневецьких) потрапив до польського королiвського двору, де став пажем, а згодом покойовим короля Яна Казимира. Приблизно в 1656–1659 роках вiн разом iз двома iншими молодими шляхтичами побував за кордоном для завершення своеi освiти. Вiн вiдвiдав не тiльки Францiю (див. вище), але й Італiю та Нiмеччину (звiдси знання мов) – згiдно з листом П. Орлика до сина Григора. Сьогоднi точно доведено (украiнським iсториком Т. Мацьковим), що Мазепа побував у Нiдерландах, у мiстi Девентер, разом iз майбутнiм кракiвським каштеляном Мартiном Концьким, у спогадах котрого е згадка про спiльне навчання з Мазепою в цiй краiнi. В мiстi Девентер зберiгся реестр студентiв, у якому е пiдпис Мазепи: «Йоханнес Коледiнскi, нобiлес полонус» (тобто вказано державну, а не нацiональну приналежнiсть; так само багато украiнських студентiв у закордонних унiверситетах писали себе пишно i архаiчно: «полонус», «лiтуанус», «борусус» чи навiть «сарматус» – поляк, литовець, борус чи сармат). У Девентерi в 1657 роцi Іван Мазепа навчався вiдливанню та використанню гармат при майстернi Вiллема Вегеваарда.






Юрiй Хмельницький



Саме пiд час свого трирiчного турне европейськими краiнами майбутнiй гетьман вивчив мови, набув досвiду европейського полiтичного та культурного життя. Повернувшися до Варшави, Іван Мазепа продовжуе не тiльки виконувати звичайнi функцii покойового при королi, але йому також доручають доволi важливi мiсii. Так, 1659 року вiн iздить з королiвськими листами до гетьмана Івана Виговського, наступного року – до Юрiя Хмельницького, а 1663-го вiдвозить клейноди до Павла Тетерi. Кар’ера молодого шляхтича йшла по висхiднiй лiнii, незважаючи на непростi для Речi Посполитоi в цiлому часи. Перебування при королiвському дворi стало для нього чудовою школою iнтриг (щоправда, ремарка М. Костомарова про те, що саме це сприяло формуванню «хитрого i пiдступного характеру» гетьмана, який вирiс при дворi, «де панувало лицемiрство i нещире ставлення до людей», видаеться дещо наiвною – полiтика дотепер е справою не надто щирою i вiдвертою, а ставлення до людей при польському королiвському дворi було таким, як i при будь-якому iншому). Саме тодi Іван Степанович завiв цiннi зв’язки з польськими владними колами (згодом у Росii гетьман недаремно вважатиметься фахiвцем у польських справах).






Джордж Гордон






Байрон Вiктор Гюго






Богдан Залеський



І саме тодi сформувалася iнша, дуже важлива складова мiфу про Івана Мазепу – легенда про нього як про романтичного героя-коханця. Якщо для росiйського, а нерiдко i для украiнського читача, навiть далекого вiд iсторii, iм’я гетьмана так чи iнакше асоцiюеться з полiтикою, Пiвнiчною вiйною, епохою Петра I, то для захiдного европейця, обiзнаного з лiтературою, Мазепа – такий собi украiнський аналог Казанови чи Дон Жуана. Саме такий образ Мазепи популяризували Джордж Гордон Байрон i Вiктор Гюго, Богдан Залеський i Бертольд Брехт, Ференц Лiст, Теодор Жерiко, Ежен Делакруа, Орас Верне тощо (про цi твори i образ Мазепи у них ласкавий читальник зможе дiстати деяку iнформацiю в останнiх роздiлах нашоi книжки). Як i кожен iсторичний мiф, цей являе собою складне переплетiння правди, напiвправди i чистоi вигадки. Далi ми спробуемо розiбратися в цьому цiкавому лабiринтi.






Жан Луi д’Юссон, маркiз де Бонак






Іван Каманiн



Не викликае жодного сумнiву той факт, що Іван Степанович Мазепа замолоду вмiв приваблювати до себе представниць прекрасноi половини людства. Недарма 1707 року дружина белзького воеводи Сенявського говорила французькому дипломатовi де Бонаку: «гетьман Мазепа, поза iншими своiми прикметами, приваблюе легко до себе своiми чарами жiнок, як хоче цього» (в оригiналi вжито французьке слово «charme»). Наприкiнцi XIX столiття вiдомий киiвський дослiдник Іван Каманiн вiднайшов цiкавi документи, датованi 1663 роком, що стосуються справи про розлучення такоi собi Олени Загоровськоi з чоловiком. Ян Загоровський (значно старший за дружину) висував проти неi звинувачення в подружнiй зрадi, посилаючись на наявнiсть у своеi молодоi дружини великоi кiлькостi подарункiв та листiв вiд Мазепи. Бiльше того – в одному з листiв майбутнiй гетьман, немов у справжньому пригодницькому романi, намовляв панi Олену (стаття Каманiна так i називаеться – «Мазепа и его прекрасная Елена») поiхати з чоловiком до сусiднього села Ревушки. По дорозi вiн обiцяв зробити засiдку i вбити пана Яна. Цей план не було реалiзовано, i ми навiть не знаемо закiнчення всiеi цiеi iсторii (адже кiнець справи про розлучення втрачено). Цiкаво, що Мазепу нiхто не викликав у цiй справi до суду. Ще менше ми знаемо про ймовiрний роман Івана Степановича iз дружиною Михайла Концького. Але найбiльшого розголосу набула не справжня, а, схоже, цiлком вигадана iсторiя про кохання майбутнього гетьмана до панi Фальбовськоi та «покарання Мазепи».






Олександр Брiкнер



Вигадав цю iсторiю (повнiстю чи частково – серед сучасних iсторикiв немае единоi думки) вiдомий мемуарист, великий вигадник (хоча термiн «брехун», застосований вiдомим росiйським дослiдником Олександром Брiкнером, е точнiший) i особистий ворог Мазепи Ян Хризостом Пасек (1636–1701). Вона вмiщена в його популярних свого часу мемуарах поряд iз такими ж химерними iсторiями (наприклад, про спецiально навчену свиню пана Пасека, що приносила своему господаревi пiдстрелену на полюваннi дичину). Короткий змiст ii такий.






Ежен Делакруа. Мазепа на конi



Пасек служив пажем при дворi Яна Казимира разом iз Мазепою. У 1661 роцi вiн був причетний до змови проти короля, яку викрив Яновi Казимиру не хто iнший, як Мазепа. Пасек завдяки добре пiдвiшеному язику викрутився на судовому процесi з цих неприемностей i заприсягся помститися своему кривдниковi, записавши i розповсюдивши при дворi iсторiю трагiкомiчного роману останнього з панi Фальбовською, дружиною шляхтича з Волинi Станiслава Фальбовського (з часiв Байрона кохану Мазепи найчастiше називали Терезою). Мовляв, коли ревнивий пан Станiслав довiдався про все, що сталося, вiн обманом заманив Мазепу до себе додому, наказав слугам роздягнути нещасного коханця, прив’язати до спини коня i вiдпустити того. Кiнь гасав степом та лiсовими нетрями кiлька годин, аж поки дiстався маетку Мазепи, де слуги нарештi врятували свого пораненого й подряпаного колючками пана. Згодом цю пригоду (у ще бiльш скороченому виглядi, без iмен i назв) умiстив знаменитий французький фiлософ-просвiтитель Вольтер, який також був досить вiдомим iсториком-аматором i збирачем плiток, у своiй «Історii Карла XII». Саме з легкоi руки Вольтера iсторiя «покарання Мазепи» набула всеевропейського розголосу (абсолютна бiльшiсть згаданих вище творiв лiтератури та живопису – саме на цей сюжет). Поширилася думка, що саме так – на спинi дикого коня – потрапив Мазепа до далекоi i таемничоi для европейцiв «краiни козакiв», де завдяки своiм талантам став гетьманом i князем. Для романтикiв XIX столiття Мазепа навiть уособлював бунтiвний, принижений людський дух, який стае незламним за найнесприятливiших обставин i на якого чекае велике майбутне. На жаль (чи на щастя) для репутацii знаменитого украiнця, вищезгадана iсторiя належить до типового «чорного PR» XVII столiття (так вважають i украiнськi, i польськi дослiдники бiографii Мазепи – наприклад, Х. Пеленська, О. Бельовський). Можна лише зазначити, що, якби Пасек мiг зазирнути у майбутне i дiзнатися про несподiвано широку славу, котру принесе його вороговi-украiнцевi ця вигадка, вiн, можливо, утримався б вiд ii поширення.






Вольтер



Так чи iнакше, але внаслiдок якихось точно не вiдомих нам подiй в 1663 роцi молодий Іван Мазепа залишае королiвський двiр i iде до Мазепинцiв, де допомагае вже старенькому батьковi. У 1665-му, пiсля смертi Степана-Адама, Іван Степанович навiть дiстав титул чернiгiвського пiдчашого (титул номiнальний, бо Чернiгiвщина перебувала пiд владою лiвобережних гетьманiв, не пiдвладних Речi Посполитiй). Остаточно контакти Мазепи з польським двором перервалися, як слушно вважае Олександр Оглоблiн, пiсля смертi королеви Марii Людвiки (1667 рiк) та зречення короля Яна Казимира (1668 рiк).






Петро Дорошенко



У 1669 роцi в життi Івана Мазепи настав переломний момент – вiн пов’язав свою подальшу кар’еру з дiяльнiстю видатного украiнського полiтика, блискучого полководця гетьмана Петра Дорошенка. В особi Дорошенка тогочасна украiнська елiта вбачала потенцiйно сильного володаря гетьманськоi булави, котрий всупереч ворожому ставленню сусiднiх держав i деяких старшинських угруповань зможе об’еднати украiнськi землi Правобережжя та Лiвобережжя. Найважливiше, що Дорошенко висунув концепцiю «неутральства» («нейтралiтету», незалежностi Украiнськоi козацькоi держави вiд будь-яких «протекцiй», що завжди рано чи пiзно виявлялися для Украiни згубними). Найкраще виклав цю концепцiю в поетичнiй формi у своiй славнозвiснiй «Думi» саме герой цiеi книги (про що йтиметься згодом). У 1669 роцi зоря Дорошенка («Сонця доби Руiни») все ще стояла в зенiтi, i сподiвання щодо об’еднання Украiни ще не потонули в морi слiз i кровi. Лише п’ять рокiв прослужив Іван Мазепа правобережному гетьмановi, але цi роки були дуже важливими для його формування як людини i полiтика. Спочатку молодий, блискучий шляхтич командував гетьманським гвардiйським кiнним пiдроздiлом (ротмiстр надвiрноi корогви), згодом, у 70-тi роки XVII столiття, став генеральним осавулом (посада, тiсно пов’язана з вiйськовою справою, розвiдкою, контррозвiдкою). Молодому старшинi не раз i не двiчi довелося брати участь у боях: так, у 1672 роцi у складi вiйська Дорошенка – у вiйнi проти Польщi (в союзi з Туреччиною). Проте ненадiйнiсть турецьких i татарських союзникiв Дорошенка була очевидною – татари, офiцiйно визнаючи останнього гетьманом, пiдтримували власного кандидата на булаву, Суховiя. Крiм того, мiж союзниками траплялися й «непорозумiння», викликанi намаганням татар захопити здобич. Того ж року Іван Мазепа на чолi невеликого загону сердюкiв боронив Крехiвський монастир вiд татар i турецького загону, «и сам… з ручницы много трупом турков положил», як пише про цi подii Чернiгiвський лiтопис. Очевидно, батькiвськi уроки володiння шаблею та влучноi стрiльби не минули для нашого героя даремно.






Крехiвський монастир Святого Миколая Отцiв Василiян



Розповсюджена колись здогадка, нiбито Іван Мазепа обiймав посаду генерального писаря при гетьмановi Дорошенку, у наш час спростована Д. Дорошенком та О. Оглоблiним. Проте вплив молодого старшини в Чигиринi поступово зростав. Вiн не раз iздив iз дорученнями до Криму (де й вивчив татарську мову), виконував iншi важливi мiсii. Тодi ж (десь у 1668–1669 роках) в особистому життi Івана Мазепи сталася значна подiя – вiн одружився з трохи старшою за себе вдовою бiлоцеркiвського полковника Самiйла Фридрикевича – Ганною. Якщо здогадка украiнського дослiдника І. Токаржевського-Карашевича вiрна, цей Самiйло (iнший варiант iменi – Кузьма) Фридрикевич був поеднаний родинними зв’язками з вiдомою украiнською шляхетською родиною Корничiв, представникiв котроi за вiдчайдушну хоробрiсть називали «бiсами». Їхнiм гербовим гаслом було: «Благослови, Господи!» Покiйний Фридрикевич був близьким приятелем Дорошенка, i одруження з його вдовою означало, що Іван Мазепа потрапляв до вузького кола найближчих до гетьмана осiб. Варто врахувати також те, що Ганна походила з вiдомого украiнського старшинського роду Половцiв, що виводили себе вiд половецького хана Шаруканя.

Як це не дивно, ми дуже мало знаемо про те, чи були в Івана Мазепи дiти. За одними даними, у подружжя народилися донька Варвара та син Іван, якi померли в ранньому дитинствi. Принаймнi про доньку гетьмана в 1704 роцi писав гамбурзький тижневик «Historische Remarks» (не слiд недооцiнювати обiзнаностi тогочасноi европейськоi преси в украiнських справах). Ганна Фридрикевич-Мазепина не втручалася в полiтичнi справи свого чоловiка нi за часiв гетьманування Дорошенка, нi тодi, коли Іван Степанович сам став гетьманом. Вона займалася господарством у власних маетках та численних володiннях чоловiка, ми нiчого не знаемо i про ii меценатську чи громадську дiяльнiсть. Щоправда, деякi ii родичi (Дмитро Зеленський, Степан Трощинський) отримали за гетьманування Мазепи полковницькi посади, а ii син вiд Фридрикевича, Криштоф, став сотником. Померла Ганна Мазепина в 1702 роцi.






Дем’ян Многогрiшний



На Правобережжi Іван Мазепа намагався втiлювати в життя полiтичний курс гетьмана Дорошенка, але i йому, i бiльшостi старшин ставало дедалi зрозумiлiше, що цей курс не мае шансiв на майбутне. Непопулярний союз Дорошенка з Туреччиною та Кримським ханством, загострення громадянськоi вiйни серед козакiв, вiйськове втручання Москви й Польщi майже вичерпали ресурси Правобережжя. Надовго приеднати Лiвобережну Украiну (не настiльки спустошену вiйною) не вдалося – там булавою заволодiв колишнiй соратник Дорошенка Дем’ян Многогрiшний (гетьманував у 1668–1672 роках), а згодом – Іван Самойлович. Правобережжя лежало в руiнах, старшина i звичайнi украiнцi все бiльше i бiльше розчаровувалися в своему гетьмановi. Багато хто зi старшини (Лизогуби, Кандиби, Ханенки, Гамалii) подумував про перехiд на Лiвобережжя до Самойловича, якого пiдтримувала Москва. Був серед них i Василь Кочубей – майбутнiй генеральний суддя за часiв Мазепи, друг i ворог гетьмана.






Іван Самойлович



Проте кар’еру Івана Мазепи в Чигиринi обiрвав Його Величнiсть Випадок. У березнi 1674 року Мазепа, уповноважений Дорошенком, вiв переговори з росiйськими представниками та лiвобережною старшиною про можливе об’еднання Украiни i зречення Дорошенка. У червнi того ж року Іван Степанович очолив загiн татар та козакiв Дорошенка, якi мали вiдвезти до Криму листи та п’ятнадцять полонених украiнцiв з Лiвобережжя у дарунок хановi. Такою була жорстока полiтична реальнiсть тих часiв – украiнський гетьман платив кримському хановi за допомогу украiнськими ж рабами. Проте нi полоненим, нi Мазепi не судилося дiстатися Криму. Десь поблизу рiчки Інгул 11 червня загiн потрапив у засiдку, влаштовану запорожцями – тогочасний кошовий отаман, славнозвiсний Іван Сiрко, виступав проти украiнсько-турецького союзу, завдаючи дошкульних ударiв по Кримському ханству i руйнуючи плани Дорошенка. Розлютованi запорожцi, схоже, не церемонилися з татарами та людьми Дорошенка, але Мазепу залишили живим – за легендою, переказаною лiтописцем Самiйлом Величком, Івана Степановича врятував особисто Сiрко, нiбито зауваживши, що ця людина ще знадобиться Украiнi. Таке «пророцтво» здаеться дуже схожим на пiзнiшу легенду, але фактом е те, що Сiрко не хотiв вiддавати Мазепу (таланти якого, вочевидь, оцiнив) гетьмановi Самойловичу. Той, дiзнавшись, що генеральний осавул Дорошенка потрапив у полон до запорожцiв, вимагав його видачi. Лише дипломатичний тиск Москви, з якою Сiч у цей момент не бажала псувати вiдносини, допомiг Сiрковi вiдправити свого бранця до Батурина – столицi лiвобережних гетьманiв. Сталося це в липнi 1674 року. На думку Т. Таiровоi-Яковлевоi, з тих пiр гетьман набув стiйкоi неприязнi до запорожцiв.






Ілля Репiн. Іван Сiрко.

Фрагмент картини «Запорожцi пишуть листа турецькому султану»



Так Іван Мазепа був змушений втрете починати свою кар’еру майже з нуля. Проте чому з нуля? Адже вiн чудово вмiв привертати до себе надзвичайно рiзних людей. Опинившись у новiй, спочатку навiть загрозливiй обстановцi, Мазепа зумiв швидко зорiентуватися. Йому вдалося здобути довiру Самойловича, взагалi не дуже схильного комусь довiряти (так, вiн пiдозрював власного сина Григорiя у намiрах вiдiбрати в нього гетьманську булаву). Але Мазепу (його дружина Ганна була далекою родичкою гетьмановоi племiнницi Марii Самойлович через Горленкiв) Самойлович невдовзi робить «гетьманським дворянином». Лiтопис Величка так змальовуе службу Мазепи у Самойловича: «А в Самойловича… усе виконував вiрно, охоче i справно, як людина розумна i вдатна в усiляких дiлах, i, отак служачи, скоро дослужився його ласки й пошани, тож спершу став гетьманським дворянином, а потiм був учинений вiд Самойловича генеральним вiйськовим осавулом». Зауважимо, що лiтописець Величко – людина, наближена до родини Кочубеiв, – у цiлому негативно ставиться до постатi гетьмана Мазепи, але й вiн вiддае належне «розтропностi й цiкавостi» Івана Степановича. Правда, вихователем гетьманських дiтей Мазепа не був – це вигадка невiдомого автора «Історii Русiв», схожа на переспiв вiдомого сюжету про І. Брюховецького, який справдi виховував Ю. Хмельницького.






Самiйло Величко



Як наближена до гетьмана людина, Мазепа був у курсi всiеi полiтики Самойловича, i його вплив на формування цiеi полiтики в 70-тi, а особливо у 80-тi роки XVII столiття був значним. Мазепа як генеральний вiйськовий осавул бере участь у Чигиринських походах козацького вiйська 1677 та 1678 рокiв, коли об’еднанi армii Самойловича та росiйського боярина Г. Ромодановського боронили Чигирин вiд турецькоi навали. Там вiн познайомився з усiма сильними та слабкими сторонами вiйськ Московськоi держави, котра не змогла вiдстояти Чигирин.






Румовища оборонноi церкви на околицi Чигирина. Гравюра XIX ст.



Та плани Самойловича утримати за собою Правобережжя (адже пiсля зречення Дорошенка в 1674 роцi Самойлович став номiнально гетьманом «обох бокiв Днiпра») були перекресленi Бахчисарайським миром Росii з Туреччиною i Кримом (1681 рiк), за яким ця територiя залишалася пiд владою Османськоi iмперii.






Князь Василь Голiцин iз нагородною медаллю



Пiсля такоi вiдчутноi невдачi Самойлович спробував поширити свою владу на нещодавно виниклий i заселений переважно украiнцями з Правобережжя регiон – Слобiдську Украiну. Саме Івановi Мазепi та своему небожевi, Михайлу Самойловичу, доручив гетьман ведення переговорiв у Москвi про статус Слобожанщини (вiдбувалися вони наприкiнцi 1680 – у 1681 роцi), але росiйський уряд категорично вiдмовився передати слобiдськi полки пiд контроль гетьмана Лiвобережноi Украiни, залишивши iх у прямiй залежностi вiд белгородського воеводи. У сiчнi 1686 року Мазепа (вже як генеральний осавул – ним вiн став у 1682 роцi) разом iз сином Івана Самойловича Григорiем передае росiйському урядовi украiнськi застереження i побажання у зв’язку з горезвiсним «Вiчним миром» Росii та Польщi (який став черговим порушенням Росiею Березневих статей Б. Хмельницького – адже в них йшлося про вiдвоювання у полякiв усiеi козацькоi Украiни, Вiчний же мир фiксував подiл Украiни мiж Москвою та Варшавою по Днiпру та передбачав росiйсько-польський союз проти Туреччини). У Івана Степановича з’являються зв’язки у колах росiйськоi знатi. Так, вiн знайомиться з фаворитом царицi-регентки Софii – князем Василем Голiциним, людиною добре освiченою на европейський кшталт, розумною, але надзвичайно амбiтною, користолюбною, до того ж поганим военачальником. Але найголовнiше – майбутнiй гетьман здобув грунтовне знання того, як робиться полiтика в Москвi, добре вивчив тамтешню «владну кухню», що й допомогло йому втриматися в своему крiслi довше за будь-якого попередника.






Митрополит Гедеон (Святополк-Четвертинський)



Слiд зауважити, що в цей перiод свого життя Іван Мазепа, крiм дипломатичних мiсiй до Москви, бере участь i в суто украiнських справах – наприклад, у виборах Киiвського митрополита, котрим став ще один родич (сват) Самойловича Луцький епископ князь Гедеон Святополк-Четвертинський (1685 рiк). Ця подiя знаменувала собою початок пiдпорядкування Украiнськоi православноi церкви не Константинопольському, а Московському патрiархатовi у 1686 роцi. Займаеться Мазепа й родинними справами Самойловичiв – наприклад, у березнi 1685 року вiн iздив до Киева, аби довiдатися про стан здоров’я доньки Самойловича (дружини боярина П. Шереметева).

З небагатого «гетьманського дворянина» Іван Степанович поступово стае на Лiвобережжi поважною людиною зi значними маетностями (володiння на Правобережжi були розоренi вiйною i втраченi для Мазепи). Ми знаемо, що йому надано село Малий Самбiр (Прилуцького полку), згодом Мазепа купив хутiр Поросючку та село Кочурiвку (Нiжинський полк). Належало йому й село Ядлiвка (Переяславський полк).






Пилип Орлик



У цiлому ж цей перiод у життi Івана Мазепи став своерiдною пiдготовкою, «школою полiтичного життя», часом формування «володаря Украiни». Непростим i нелегким був шлях Мазепи вiд пажа польського короля до володаря гетьманськоi булави, адже безлiч труднощiв i небезпек чатували на нього, щедро вiдмiряла йому доля i ворогiв, як це завжди бувае з визначними полiтиками. Але ця справдi незвичайна людина мала великий талант приваблювати до себе досить рiзних особистостей, могла говорити з кожним його мовою, як захоплено вiдзначав украiнський дослiдник-емiгрант Ілько Борщак. «Нiхто бо, – писав Пилип Орлик в одному зi своiх листiв, – не мiг краще обробити людину, привабити ii до себе. Не осягнувши з першого разу своеi мети, вiн не складав зброi, не кидав обробляти людину, аж доки не робив своею». Освiчений, розумний i ерудований, зi знанням мов, тактовний i спритний, Іван Мазепа, на думку його англiйського бiографа Кларенса Меннiнга, був справжнiм «gentleman of the Renaissance», людиною, схожою на багатогранних полiтикiв-аристократiв доби Ренесансу. При всiх своiх блискучих, сильних рисах такий зразок мав i слабкi сторони – наприклад, схильнiсть до авторитарностi.






Кларенс Меннiнг



Але роки до початку гетьманування були не лише часом становлення Івана Мазепи як особистостi, безперечно, яскравоi, але й перiодом формування свого бачення украiнськоi полiтики, як внутрiшньоi, так i зовнiшньоi. Ми мало що знаемо про цей складний процес. Ще б пак: хоча Іван Степанович i вмiв чудово вести розмову, але, будучи розумним державним дiячем, частiше «любив мовчати i слухати iнших» (Ж. Балюз), бо «коли свого часу треба висловлювати гарно свою думку, то не раз бувае краще зовсiм мовчати» (П. Орлик).






Дмитро Бантиш-Каменський



Навряд чи мають рацiю тi надпатрiотичнi украiнськi iсторики, якi твердять, що Мазепа буквально «з дитинства мрiяв про сильну самостiйну соборну Украiнську державу». Так само помилкою було б вважати його «прихильником устрою шляхетськоi Польщi» (вiдомий вислiв радянських вчених). Недаремно ж у розмовi з уже згаданим нами Жаном Балюзом, сином приятеля Мазепи Антуана Балюза (тобто у вiдносно невимушенiй обстановцi), гетьман говорив, що Рiч Посполита, подiбно до Давнього Риму, хилиться до занепаду. Єдиним документом, який проливае деяке свiтло на погляди Мазепи щодо загального полiтичного становища Украiни того часу, е його славнозвiсна «Дума», складена для себе i колись вiдома лише найближчому оточенню Івана Степановича. Тому фактовi, що вiрш зберiгся до сьогоднi, маемо завдячувати Василю Кочубею: це у його вiдомому доносi Петру I i вмiщено «Думу» (з примiткою, що твiр написано Мазепою не пiзнiше 1698 року – вочевидь, цим Кочубей намагався пiдкреслити, наскiльки давно Мазепа плекав «зрадницькi думки»). Професор Кларенс Меннiнг уважав, що «Дума» створена взагалi ще пiд час перебування Мазепи на службi в Дорошенка, але О. Оглоблiн вагомо заперечуе цей факт, виступаючи за 1698 рiк як час написання твору. Так чи iнакше, в «Думi» просто й образно змальовано ситуацiю в Украiнi другоi половини XVII столiття, пiсля розпаду козацькоi держави Хмельницького (i особливо пiсля вже згаданого нами Бахчисарайського миру, – це видно з самого тексту), i навiть злегка накреслено можливий шлях порятунку. Наводимо повний текст (котрий уперше опублiкував Д. Бантиш-Каменський в 1822 роцi):



Дума, або пiсня


Всi покою щиро прагнуть,
А не в еден гуж всi тягнуть;
Той направо, той налiво,
А все браття, тото диво!
Не маш любви, не маш згоди
Од Жовтоi взявши Води,
През незгоду всi пропали,
Самi себе звоювали.
«Єй, братища, пора знати,
Що не всiм нам пановати,
Не всiм дано всее знати
І речами керовати.
На корабель поглядiмо,
Много людей полiчимо!
Однак стирник сам керуе,
Весь корабель управуе.
Пчулка бiдна матку мае
І оноi послухае».
Жалься, Боже, Украiни,
Що не вкупi мае сини!
Єден живе iз погани,
Кличе: «Сюди, Отамани!
Ідiм Матки ратовати,
Не даймо ей погибати!»
Другий Ляхам за грош служить,
По Вкраiнi i той тужить:
«Мати моя старенькая!
Чом ти вельми слабенькая?
Розно тебе розшарпали,
Гди аж по Днiпр Туркам дали.
Все то фортель, щоб слабiла
І аж вкiнець сил не мiла!»
Третiй Москвi юж голдуе
І ей вiрно услугуе.
Той на Матку нарiкае
І недолю проклинае:
«Лiпше було не родити,
Нiжли в таких бiдах жити!»
Од всiх сторон ворогують,
Огнем-мечем руiнують,
Од всiх не маш зичливости,
Анi слушноi учтивости:
Мужиками називають,
А подданством дорiкають.
«Чом ти братов не учила,
Чом од себе iх пустила?
Лiпше було пробувати
Вкупi лихо одбувати!»
Я сам, бiдний, не здолаю,
Хiба тiльки заволаю:
«Ей, Панове Єнерали,
Чому ж есьте так оспалi!
І ви, Панство Полковники,
Без жадноi полiтики,
Озмiтеся всi за руки,
Не допустiть горкой муки
Матцi своiй больш терпiти!
Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих шабель добувайте,
А за вiру хоч умрiте
І вольностей боронiте!
Нехай вiчна буде слава,
Же през шаблi маем права!»

Чи винна в тому «одвiчна украiнська ментальнiсть» (на яку вже звикли списувати наслiдки своiх недолугих дiй пройдисвiти й крутii всiх мастей в украiнському полiтикумi минулого й сьогодення), чи щось iнше, але слова Івана Степановича Мазепи звучать на диво актуально й сьогоднi – як i триста рокiв тому. Мазепа вбачав основну бiду украiнського суспiльства у розбратi, недостатнiй внутрiшньонацiональнiй солiдарностi. Наслiдком цього було виникнення так званих орiентацiй доби Руiни – турецько-татарськоi, польськоi, московськоi. Докладнiше про полiтику та геополiтику ми поговоримо в наступному роздiлi, а тут варто зауважити одне: ослаблена зсередини Украiна не мала i не мае жодних шансiв стати суб’ектом, геополiтичним «гравцем», i будь-якi зовнiшньополiтичнi контакти, «iнтеграцiя» чи «братерська любов» не зарадять цьому, а лише погiршать ситуацiю, адже в об’екта не питають про його iнтереси. Саме тому так швидко була пошматована козацька Украiна мiж «радими допомогти» «союзниками» i «захисниками».






«Доношенiе Кочубея Государю по статьямъ»



Як видно з тексту «Думи», Іван Мазепа вважав будь-яку «орiентацiю» потенцiйно згубною для украiнськоi справи. Консолiдацiя власних сил плюс те, що Лев Гумiльов називав пасiонарнiстю – так перекладаеться сучасною мовою рецепт порятунку, висловлений у завершальних рядках «Думи». На жаль, цього забракло украiнцям XVIII столiття, бракуе й сьогоднi.






Єжi Гофман



Ще кiлька слiв про окремi фрагменти. Уважного читача, можливо, здивуе згадка в негативному контекстi про Жовтi Води («не маш любви, не маш згоди од Жовтоi взявши Води…»). Справа навiть не в засудженнi Мазепою украiнсько-польського конфлiкту (в дусi нещодавнiх висловлювань на кiноекранi та поза ним Єжi Гофмана). Автор «Думи» глибоко зрозумiв: перемога суто козацькоi моделi побудови держави за доби Хмельниччини (чи то пак «нацiональноi революцii») означала вiдштовхування певноi частини украiнськоi шляхти i всiеi аристократii (далеко не так сполонiзованоi i денацiоналiзованоi, як хотiлося б украiнським iсторикам-народникам XIX столiття та iхнiм марксистським послiдовникам у столiттi двадцятому) в табiр суто польський, коли десятки найвизначнiших украiнських родин стали «красою й гордiстю» вже навiть не Речi Посполитоi, а власне Польщi. Справдi, «не маш любви, не маш згоди»!

Цiкавим е порiвняння держави з кораблем та бджолиним роем, а керiвника – з керманичем («стирником») та бджолиною маткою. Вони наводять на думку про знайомство автора з творами Арiстотеля (далася взнаки класична освiта Івана Степановича), що полюбляв такi порiвняння. Не може не зворушити розпачливий зойк-заклик: «Я сам, бiдний, не здолаю…» i горде, абсолютно вiрне i на всi часи справедливе: «Нехай вiчна буде слава, Же през шаблi маем права!»






Царiвна Софiя



Наскiльки мiцно тримали украiнцi в руках шаблi, показала чергова вiйна: пiсля «Вiчного миру» Росiя, Украiнська козацька держава та Рiч Посполита увiйшли до грандiозноi антитурецькоi коалiцii (Священноi Лiги). В рамках коалiцii росiяни та украiнцi мали здiйснити великий сухопутний похiд на Кримське ханство. Цей Перший Кримський похiд 150-тисячноi об’еднаноi армii В. Голiцина та І. Самойловича, широко розрекламований ще до його початку, завершився нiчим – влiтку 1687 року украiнсько-росiйськi вiйська, зазнавши великих втрат вiд спраги, хвороб та в ходi бойових дiй, повернулися нi з чим, навiть не дiставшись Перекопу. Причинами цього були невдало обраний час та стратегiя походу, а також обмеженi вiйськовi таланти головнокомандувача – князя Василя Голiцина. Аби якось пiдсолодити гiркоту поразки, покровителька князя Василя регентка – царiвна Софiя – навiть надiслала привiтання зi щасливим поверненням додому. Але Голiцин шукав цапа-вiдбувайла за бездарно проведений похiд. Ідеальною фiгурою на таку роль став украiнський гетьман Іван Самойлович, який ще до початку та пiд час походу нарiкав на дii князя та росiйських воевод. Крiм того, гетьман був вiдверто негативно налаштований до iдеi замирення Москви з Варшавою коштом подiлу украiнських земель по Днiпру, що вилилась у «Вiчний мир» 1686 року, i не приховував цього. Це вiдверто злило Софiю та Голiцина.






Василь Дунiн-Борковський



Було задiяно механiзм складноi iнтриги, до якоi долучилися як росiйськi бояри, так i украiнська козацька старшина, невдоволена грошолюбством, зарозумiлiстю, грубiстю та династiйними планами Самойловича (на думку О. Оглоблiна, вiн бачив своiм наступником старшого з живих синiв – Григорiя). У таборi об’еднаного вiйська на рiчцi Коломак було складено донос, який 7 липня подали Голiцину. В доносi йшлося про змову Самойловича з татарами (котрi пiдпалили степ, аби ускладнити просування росiйсько-украiнського вiйська, – нiбито за порадою Самойловича, мовби татари не застосовували подiбний прийом споконвiку). Важливими були пункти про самовладне правлiння Самойловича, котрий систематично порушував права старшини, та його династiйнi плани. Голiцин вiдправив донос до Москви, звiдки 21 липня прийшов наказ заарештувати гетьмана. 23 липня Самойловича схопили i згодом разом iз сином Яковом заслали до Сибiру. Старшому ж синовi колишнього гетьмана, Григорiю Самойловичу, 11 листопада того ж року вiдрубали голову в Севську (вочевидь, його вважали небезпечним i спроможним помститися за батька). Важливiсть ролi генерального осавула Івана Мазепи у змовi проти Самойловича переконливо не доведена дотепер. Пiд доносом стоять пiдписи таких значних старшин, як генеральний обозний Дунiн-Борковський, генеральний суддя Вуяхевич, генеральний писар Прокопович, полковники та старшини Лизогуб, Гамалiя, Кочубей (той самий, Василь Леонтiйович, який згодом напише ще одного, значно згубнiшого для своеi долi доносу), Дмитрашка-Райча, Солонина, Войца-Сербина тощо. Пiдпис Мазепи там також е, наприкiнцi доносу. Проте в 1693 роцi гетьман говорив московському посланцевi Вiнiусу: «Хотя де мы, будучи тогда в уряде воинском, и с протчею старшиною… на него [Самойловича] били челом, о единой его от гетманства отставки, для ево суровости и что очьми уж худо видел». Іван Степанович тут, можливо, дещо злукавив – Самойлович дiйсно страждав на хворобу очей, але це не заважало йому виконувати своi функцii. Так чи iнакше, Мазепа, вочевидь, знав про змову (хоча вважати його органiзатором – явне перебiльшення) i не повiдомив Самойловича про неi, адже вона могла розчистити йому шлях до влади. Самiйло Величко, а за ним i чимало росiйських та украiнських iсторикiв згадують про 10 тисяч червiнцiв, якими Мазепа пiдкупив Голiцина, аби забезпечити собi пiдтримку Москви на виборах нового гетьмана, що вiдбулися в тому ж козацькому таборi на рiчцi Коломак 25 липня 1687 року. Цей сюжет особливо полюбляли украiнськi iсторики XIX столiття та радянськi дослiдники, що ставили за мету довести виняткову хитрiсть, ницiсть та моральну зiпсованiсть «злодея Мазепы». Насправдi ж подiбнi «подарунки» – цiлком звичне явище тогочасноi полiтичноi сфери, i обов’язковим пунктом у пiдготовцi посольств, що вирушали з Москви за кордон, було пiдготувати грошi та соболiв «на дачю некоторую знатную» iноземним достойникам. Щоправда, така ж практика побутувала i в краiнах Захiдноi Європи, що сьогоднi так активно «борються з корупцiею». Не варто приписувати тим мiфiчним чи реальним червiнцям вирiшальну роль в обраннi Мазепи на гетьманство – об’ективно вiн був тiею кандидатурою, яка влаштовувала як бiльшiсть старшини, так i Росiю. Тому решта потенцiйних кандидатiв у гетьмани (серед них вже згаданий Василь Дунiн-Борковський та полковник Прокiп Левенець) особливих шансiв на успiх не мали.






Пам’ятник І. Мазепi у Коломацi (Харкiвська область), на мiсцi обрання його гетьманом Украiни



Самi вибори вiдбулися о десятiй ранку 25 липня 1687 року. На козацькiй радi були присутнi кiлька тисяч (найчастiше фiгуруе цифра двi тисячi) козакiв, уся генеральна та значна частина полковоi старшини. Нашому сучасниковi ця рада навряд чи здалася б аж надто демократичною – гетьмана обирали далеким вiд iдеалу методом «прямоi демократii», вигукуючи прiзвище свого кандидата прямо з мiсця.






Іван Брюховецький






Клейнод гетьмана Івана Мазепи – мощехранiтельнiця



У випадку наявностi кiлькох кандидатур i небажання кандидатiв забирати iх могла спалахнути серйозна сутичка (як на знаменитiй Чорнiй радi пiд Нiжином в 1663 роцi, коли було обрано І. Брюховецького). Проте цього разу процедура пройшла вiдносно спокiйно – старшина i козаки висловилися за Івана Мазепу. До вiйськовоi каплички вiднесли гетьманськi клейноди (булаву i бунчук), якi й вручили новообраному гетьмановi. Іван Мазепа склав присягу на Євангелii i змушений був разом зi старшиною пiдписати заздалегiдь пiдготованi документи – Коломацькi статтi (про них – див. наступний роздiл). Ми не знаемо i нiколи не дiзнаемося, що вiдчував у цей момент син небагатого шляхтича з Бiлоцеркiвщини, колишнiй паж Яна Казимира i соратник Петра Дорошенка, який тепер сам став рiвним гетьманам, князям та боярам. Можливо, вiн згадував свiй нелегкий, тернистий шлях до булави, який торував сам, не без певноi допомоги такоi примхливоi панi Фортуни…




Роздiл 2

«Нащо, Беллоно, мечем впоясалась…»

Зовнiшня полiтика гетьмана Івана Мазепи до початку Пiвнiчноi вiйни


Подii липня 1687 року на рiчцi Коломак завершилися пограбуванням рядовими козаками частини майна Самойловича i побиттям або навiть убивствами ними деяких особливо ненависних старшин, розподiлом усiх основних посад мiж старшинами i пiдписанням так званих Коломацьких договiрних статей. Цi статтi являли собою угоду з 22 пунктiв, що укладалася мiж Росiею та Украiнською козацькою державою нiбито «на пiдтвердження» знаменитих Березневих статей Богдана Хмельницького. Насправдi ж кожнi новi статтi, що iх пiдписували з Москвою украiнськi гетьмани, отримуючи булаву, мiстили рiзнi пункти, якi вiдбивали тогочасний полiтичний status quo. Як правило, це були все новi й новi пункти, спрямованi на обмеження прав украiнськоi сторони i все бiльшу iнтеграцiю козацькоi державностi до складу Росii.






Титульна сторiнка Коломацьких статей



Коломацькi статтi, як вважае О. Оглоблiн, були складенi на основi Глухiвських статей гетьмана Д. Многогрiшного (1669 рiк) i мали насамперед забезпечити полiтичнi та економiчнi iнтереси Москви в Украiнi. При докладному розглядi деякi пункти статей виявляються надзвичайно цiкавими, тому придiлимо iм певну увагу – адже саме на основi, закладенiй цими статтями, гетьман Мазепа мав будувати свою подальшу полiтику.






Євген Тарле



У контекстi вiдносин Украiни з Росiйською державою та iншими краiнами особливий iнтерес становить група статей з першоi по сьому, статтi 16, 17, 19 та 20. Перш за все документ регламентуе статус Украiни у складi Росiйськоi держави, доволi демагогiчно пiдтверджуючи «права i вольностi народу малоросiйського», встановлюються мiсця перебування росiйських гарнiзонiв в Украiнi (в Киевi, Чернiговi, Переяславi, Нiжинi та Острi) та порядок дипломатичних зносин Москви i Батурина – через посланцiв та листування. Для контролю за гетьманом у гетьманськiй столицi розмiщувався полк росiйських стрiльцiв. Цей пункт деякi украiнськi дослiдники XIX столiття (Костомаров) та радянськi вченi (Тарле) трактували як «охорону Мазепи росiйськими вiйськами вiд народу, що ненавидiв свого гетьмана». Наiвнiсть i полiтична заангажованiсть цього твердження цiлком очевидна. Цiкаво, що украiнську старшину в Коломацьких статтях прямо-таки заохочували доносити на свого гетьмана i один на одного у разi, якщо е ймовiрнiсть «зради» украiнцiв московському царевi. Тому не варто дивуватися тiй лавинi доносiв, про якi йтиметься далi. Надзвичайно промовистою i абсолютно новою була стаття 19, яка зобов’язуе гетьмана i старшину, «служа великим государям… народ Малороссийский всякими мерами и способами с Великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением, чтоб были под одною их Царского Пресветлого Величества державою обще, яко единой Христианской веры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссийской край Гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно: Их Царского Пресветлого Величества самодержавной державы Гетман и старшина, народ Малороссийской обще с Великороссийским народом, и вольной переход жителем из Малороссийских городов в Великороссийские городы имети». Фактично культурна асимiляцiя украiнцiв (зокрема через шлюби) проголошувалася основою державних украiнсько-росiйських зносин! Щоправда, випадки одруження украiнських старшин з росiянками i навпаки наприкiнцi XVII – у першiй половинi XVIII столiття так i не стали загальнопоширеним явищем (парадоксально, але в одному з доносiв на Івана Мазепу початку XVIII столiття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяе своiм наближеним укладати мiшанi шлюби. Вочевидь невiдомий донощик намагався нагадати про цей пункт Коломацьких угод).

Важливо й те, що росiйський уряд фактично заперечив у цьому пунктi самий факт iснування «Гетьманського регiменту» (Украiнськоi козацькоi держави) як автономного державного утворення.

Велика увага була придiлена актуальним проблемам зовнiшньоi полiтики. Лiнiю поведiнки гетьмана щодо сусiднiх держав намагалися визначити статтi 7 та 20. У правi листування з «iноземними государями» вiдмовлено ще Юрiю Хмельницькому в 1659 роцi, i з тих часiв щоразу в договiрних статтях цей пункт наполегливо повторювався московською стороною. Листи з-за кордону украiнський гетьман мав пересилати, не читаючи i не даючи жодних вiдповiдей на них, до приказу Малоi Росii в Москвi. Украiна повинна була чiтко дотримуватися вбивчих для неi умов «Вiчного миру» Росii з Рiччю Посполитою, на пiдписання якого навiть не запросили украiнських дипломатiв i котрий закрiпив розподiл украiнських земель мiж Польщею та Росiею. Мова йшла перш за все про участь у дiяльностi Священноi Лiги – антитурецькоi коалiцii у складi Росii, Украiни, Речi Посполитоi, Венецii та Священноi Римськоi iмперii. Украiнськi та росiйськi вiйська мали «чинити промисел над Казикерменом, Очаковом i ходити… для запертя самого Криму», а також будувати укрiплення проти татар по рiчках Орелi, Самарi, Берестовiй та Орчику, заселяючи iх «малоросiйськими жителями». Основне знаряддя здiйснення вищезгаданоi активноi зовнiшньоi полiтики – козацьке вiйсько – мало, згiдно з Коломацькими статтями, складатися з 30 тисяч реестрових козакiв i кiлькох охотницьких (найманих) полкiв. Мiсцем перебування «вiйськовоi» (генеральноi) артилерii (а вона нараховувала на початку XVIII столiття стараннями гетьмана Мазепи не менше сорока гармат) планувалася гетьманська резиденцiя – Батурин.






«Севськi чехи» 1686 року. Колекцiя Нацiонального музею iсторii Украiни



Вже згаданий 19-й пункт статей передбачав покарання (аж до смертноi кари) для тих украiнцiв, якi вiдмовлялися приймати за грошову одиницю так званi севськi чехи (росiйськi дрiбнi «срiбнi» монети, що карбувалися в Севську неподалiк украiнсько-росiйського кордону. Насправдi iх виготовляли з мiдi з невеликою домiшкою срiбла, тож населення i Украiни, i Росii небезпiдставно ставилося до цiеi новоi витiвки уряду як до спроби ошукати власних громадян). 1689 року росiйський уряд був змушений припинити нав’язування неповноцiнноi монети, i цей пункт статей втратив силу.






Орест Субтельний



Оцiнюючи Коломацькi статтi в цiлому, навряд чи можна назвати iх якимось успiхом або невдачею нового украiнського керiвництва. Це тi умови, за яких взагалi був можливий прихiд Івана Мазепи (чи будь-якого iншого старшини) до влади. Так, Коломацькi статтi дiйсно «суперечили автономii украiнських земель» (вислiв О. Субтельного) i ускладнювали ведення гетьманом бiльш вигiдноi для його держави зовнiшньоi та внутрiшньоi полiтики. Але водночас не варто i переоцiнювати iхне значення, адже багато з положень цих статей завдяки вмiлим дiям Мазепи в подальшому фактично залишилися нереалiзованими. Причому змiни стались вже зовсiм скоро – пiсля палацового перевороту в Москвi.

Набагато бiльше значення мали тогочаснi полiтичнi реалii. А вони були вельми непростими для молодоi, не до кiнця сформованоi Украiнськоi козацькоi держави. На час приходу Івана Мазепи до влади вона являла собою своерiдну васально залежну автономiю у складi Росiйськоi держави; разом з останньою пiдтримувала союзницькi вiдносини з Рiччю Посполитою та рештою краiн – учасниць антитурецькоi Священноi Лiги. Тому уряд Мазепи одразу ж мав придiляти багато уваги мiжнародним питанням тогочасноi Схiдноi Європи, зокрема так званiй чорноморськiй проблемi. Суть ii полягала в тому, хто пануватиме в цьому ключовому регiонi. Загалом, як зазначае бiльшiсть дослiдникiв доби Мазепи, в украiнськiй полiтицi кiнця XVII – початку XVIII столiття iснували двi основнi концепцii iнтересiв Украiни в Чорноморському (або Чорноморсько-Балтiйському) регiонi i взаемин з краiнами, якi були тут розташованi.

Перша – концепцiя часiв Богдана Хмельницького i Петра Дорошенка, що базувалася на принципi рiвноваги сил у Причорномор’i. Вона спиралася на порозумiння Украiни з Туреччиною i Кримським ханством заради використання iхнього вiйськового потенцiалу проти Польщi (Хмельницький), Росii (Виговський) або обох цих держав (Дорошенко). Ця концепцiя була досить популярною серед частини запорожцiв (яких приваблювала нормалiзацiя вiдносин iз Кримом, особливо торговельних) i на пiвднi Гетьманщини (найбiльше вiд татарських нападiв страждав саме цей регiон, зокрема Полтавський полк). Загалом Мазепа як колишнiй «дорошенкiвець» мiг би спiвчувати подiбнiй лiнii на мирне розв’язання чорноморськоi проблеми.






Фортеця Чуфут-Кале – перша столиця Кримського ханства



Але наприкiнцi XVIII столiття поступово зростае i змiцнюеться також iнша концепцiя зовнiшньоi полiтики Украiни, яка передбачала радикальне розв’язання чорноморськоi проблеми, вимагаючи активноi полiтики Гетьманщини в цьому регiонi. Ця концепцiя ще не була надто популярною в Украiнi, бо потребувала вiд неi великого напруження сил, ресурсiв та жертв. Але й вона мала свою украiнську традицiю i змiст, не будучи чимось абсолютно чужим, – то була iдея об’еднання всiх християнських сил у даному регiонi задля повалення османськоi могутностi i вiдвоювання Причорномор’я.

Звiсно, обидвi концепцii мали своi сильнi й слабкi сторони. Перевагою першоi була ii спрямованiсть проти держав, що подiлили мiж собою Украiну ще в Андрусовi (1667 рiк) та пiдписали угоду про «Вiчний мир», вступивши у союзницькi вiдносини. Вище вже говорилося i про те, що така полiтика мала й своiх прихильникiв. Але iснувало кiлька чинникiв, що робили надзвичайно проблематичним проведення гетьманом Мазепою зовнiшньополiтичноi дiяльностi в «пiвденному» напрямку. Йдеться навiть не про цiлком негативне ставлення бiльшостi населення Украiни до «бусурман» i про сумнiвну надiйнiсть кримських татар як союзникiв (причина цього полягала у вiдноснiй слабкостi Кримського ханства i його постiйних намаганнях грати на суперечностях мiж сильнiшими сусiдами, не допускаючи iхнього об’еднання). Турецько-татарська «орiентацiя» робила неможливими приеднання до Украiни степового Пiвдня та остаточне пiдпорядкування Запорожжя (воно теж вело свою полiтику, часто врозрiз iз полiтичною лiнiею украiнських гетьманiв Лiвобережжя). Але головне – концепцiя «пiвденного вектора» гетьманськоi полiтики не враховувала б реального спiввiдношення сил у тогочасному свiтi. Як зазначае знаменитий англiйський фiлософ iсторii Арнольд Тойнбi, «пiсля безуспiшноi облоги Вiдня почався безповоротний вiдплив османськоi хвилi… До поразки в 1683 роцi османи у своiх зносинах iз захiдними державами завжди могли розраховувати на просте застосування сили. Тепер iм треба було домовлятися за столом переговорiв iз державами, яким вони бiльше не могли завдати поразки на полi битви». Туреччина в другiй половинi XVII столiття ще могла певний час чинити спротив своiм численним ворогам завдяки надзвичайному напруженню сил (зокрема завдяки реформам, проведеним великими вiзирями з талановитоi династii Кепрюлю, останнього з яких, Кара-Мустафу, було страчено султаном за поразку пiд Вiднем). Проте вона вже безповоротно вступала на той шлях, що врештi-решт приведе ii до становища «хвороi людини Європи» наприкiнцi XVIII столiття.






Арнольд Тойнбi



Залишалася друга можлива украiнська лiнiя зовнiшньоi полiтики – союз iз Росiею (i Польщею) з метою вiдвоювання Пiвдня. Але це було рiвноцiнне вiдмовi вiд Правобережжя. Крiм того, васальне становище Гетьманщини вiдносно Росii означало на практицi те, що вiйна вестиметься великою мiрою за рахунок першоi, яка стане тилом дiючоi армii (з усiма наслiдками), а результатом, у разi успiху, стане, зокрема, значне посилення позицiй Росii у Причорномор’i (що, врештi, i сталося наприкiнцi XVIII столiття). Недарма такий розвиток подiй турбував запорожцiв (у зв’язку з побудовою росiянами у 80-х роках XVII столiття Новобогородицькоi та Кам’янозатонськоi фортець).






Кара-Мустафa



Є пiдстави твердити, що гетьман Мазепа з самого початку свого правлiння усвiдомлював усi плюси i мiнуси подiбноi концепцii (про це свiдчать його роздуми про долю Украiни у вищезгаданiй «Думi», див. роздiл 1). Але на той час Украiнi вже не вистачало лише власних сил, i гетьман Мазепа, вважаючи росiйську зверхнiсть за найменше лихо для своеi краiни, вирiшив iти у руслi росiйськоi полiтики – принаймнi поки союз iз Росiею хоч чимось корисний для Гетьманщини. За влучним висловом О. Оглоблiна: «Мазепа не був у засадi нi москвофiлом, нi ворогом Москви… Вiн проводив двоторову полiтику… доки це було можливо. Такою була реальна дiйснiсть, що вiн ii одержав у спадщину вiд своiх попередникiв».






Новобогородицька фортеця. Кiнець XVII – початок XVIII ст.

Реконструкцiя Олександра Харлана



Лише беручи до уваги усе вищезгадане, слiд розглядати зовнiшньополiтичну дiяльнiсть Івана Мазепи до початку Пiвнiчноi вiйни. Особливо це стосуеться полiтики вiдносно сюзерена Гетьманщини – Росiйськоi держави. Є пiдстави твердити, що основною метою «росiйського вектора» полiтики Мазепи було все ж досягти якомога меншого втручання царськоi влади в украiнськi справи (тобто зробити можливим проведення власного внутрiшньополiтичного курсу), а також використати зовнiшнiй чинник для приборкання схильноi до iнтриг частини старшини, яка негативно ставилася до iдеi сильноi гетьманськоi влади, дбаючи лише про власнi iнтереси. До речi, старшина також активно використовувала Москву в своiй боротьбi проти «сильних гетьманiв» (пишучи доноси тощо), тож перемога чекала на того, хто виявиться спритнiшим. В основному з цих мiркувань (що, звiсно, не виключае i мотивiв цiлком здорового й навiть необхiдного для будь-якого полiтичного дiяча честолюбства) i заводив Мазепа «цiннi знайомства» в Москвi, пiдтримував дружнi вiдносини з Голiциним та Шереметевим, Шафiровим i Головкiним. Ми вже говорили про особливий талант гетьмана привертати до себе зовсiм рiзних людей (або, як пише загалом неприхильний до героя своеi монографii М. Костомаров, «умение влезать всем в душу»). Це вмiння не раз допомагало гетьмановi, зокрема i в спiлкуваннi з росiйською полiтичною елiтою.

Перший вiзит козацького гетьмана до Москви (серпень-вересень 1689 року, з великим супроводом у триста чоловiк), що мав на метi засвiдчити пошану царiвнi-регентцi Софii та князю Василю Голiцину, давньому знайомому гетьмана i фактичному правителю Росii, вiдбувся за вкрай несприятливих умов (державний переворот у Москвi, заслання Софii до монастиря, Голiцина – до Сибiру i перемога прибiчникiв молодого царя Петра I). Однак цей вiзит iз потенцiйноi катастрофи для Мазепи (якого европейська преса вже поспiшила оголосити «заарештованим» чи навiть «страченим разом iз Голiциним та Софiею» – «Gazette de France» вiд 1 листопада 1689 року) перетворився на його трiумф. І справа тут не тiльки в умiннi Мазепи красно говорити. Просто протягом 1686–1687 рокiв його вiдносини з правлячим у Москвi кланом Милославських (родичiв першоi дружини померлого царя Олексiя Михайловича, до якого примикав i Голiцин як фаворит царiвни Софii) почали швидко псуватися. Новий украiнський гетьман, на котрого Голiцин та Милославськi розраховували як на слухняне знаряддя в iхнiх руках та планах наступу на украiнську автономiю i антитурецькоi полiтики Священноi Лiги, виявився надто розумним i стiйким у вiдстоюваннi своiх iнтересiв – так, вiн не погоджувався з планом Другого Кримського походу, пропонуючи натомiсть взяття турецьких фортець у пониззi Днiпра, а в ходi походу, можливо, на думку Т. Таiровоi-Яковлевоi, й таемно iнформував ворогуючий з Милославськими боярський клан Наришкiних (з нього походила друга дружина царя Олексiя, мати единокровного брата Софii, Петра I, Наталя Кирилiвна) про вiдверто невдалий для росiян та козакiв перебiг походу. Тому в Москвi на Мазепу цiлком можливо чекала пастка, поставлена його колишнiм «благодiйником» Голiциним – i перехiд гетьмана на бiк Наришкiних пiсля майже мiсяця вичiкування i запевнень Софii в своiй лояльностi був цiлком логiчним кроком. Саме всебiчна пiдтримка Мазепи та його найманих та городових вiйськ додала Петровi, його матерi та реальному головi клану – царському дядьковi Льву Наришкiну – впевненостi у вирiшальнi днi протистояння з Софiею (кiнець серпня – початок вересня 1689 року).






Лев Наришкiн



Зрештою, успiшна вереснева аудiенцiя Мазепи у Петра в Троiцькому монастирi, обмiн дарами поклали початок багаторiчним приязним вiдносинам царя i гетьмана. У зв’язку з цим зазначимо: вплив гетьмана на царя був максимальним саме в 1689–1700 роках, коли освiчений, з чималим полiтичним досвiдом гетьман мав справу з молодим, без досвiду, царем, який конче потребував вiрних i проникливих порадникiв (серед них на цьому етапi важливу роль вiдiгравали гетьман Мазепа та вiдомий шотландець на росiйськiй службi генерал Патрiк Гордон). Ставлення молодого Петра I до Мазепи зрозумiле, але ось вiдношення у цей перiод гетьмана до царя досi викликае суперечки: багатьох дослiдникiв дивуе «ультралояльнiсть» гетьмана протягом майже всього його правлiння i така, здавалося б, раптова змiна курсу наприкiнцi. Сьогоднi ясно: лояльнiсть гетьмана щодо Петра I була явищем тимчасовим, таким собi елементом полiтичних комбiнацiй (що цiлком нормально для полiтика-реалiста, який на перше мiсце ставить майбутне своеi держави, а не iнтереси союзника або зверхника). Але, можливо, на адресу Мазепи можна зробити iнший закид: чи не була ця лояльнiсть аж занадто сильною i довготривалою? Безсумнiвно, при вiдповiдi на це питання слiд враховувати ту надзвичайно складну обстановку, за якоi був змушений дiяти гетьман як голова Украiнськоi козацькоi держави, твердо усвiдомлюючи принципи поведiнки будь-якого вельможi при дворi тирана, сформульованi великим флорентiйським фiлософом доби Вiдродження Нiколо Макiавеллi (гетьман, здобувши чудову освiту i володiючи значним зiбранням книг, без сумнiву, знав найвiдомiшi твори iталiйського фiлософа – «Государ» та «Роздуми над першою декадою Тiта Лiвiя»; недаремно лiтописець Величко називав Мазепу «Махiевелем»).






Нiколо Макiавеллi






Н. Макiавеллi. Государ. Видання 1532 року



Макiавеллi писав: «Варто дотримуватися однiеi з двох крайнощiв, тобто або зблизитися з государем, або вiддалитися вiд нього… але якщо для вiдкритоi боротьби сил бракуе, треба всiляко намагатися здобути ласку государя. Хто чинить iнакше, той мае жити в постiйному страху, хоча б вiн i вiдзначався великими чеснотами». Останне Мазепа знав дуже добре – адже кiлька гетьманiв уже поплатилися за свою, як здалося Москвi, недостатню лояльнiсть щодо неi. Тому головним було дiяти дуже обережно (i у внутрiшньо-, i в зовнiшньополiтичних справах), чекати на позитивнi змiни в майбутньому, а головне – вмiти вiдповiдно на них реагувати.

Новий status quo вiдносин царя й гетьмана було покладено новими договiрними статтями, котрi по сутi замiнили собою Коломацькi. Т. Таiрова-Яковлева зве iх Московськими статтями, за мiсцем складання та затвердження. Всього у документi 14 пунктiв (див. Додаток до монографii Т. Таiровоi-Яковлевоi «Иван Мазепа и Российская империя» в нашому списку лiтератури). Цi статтi дозволяли гетьману вiдновити оренди, що давали гетьманськiй скарбницi головний прибуток для фiнансування найманого вiйська. Вiйсько це мало збiльшитись i отримувало чiтко визначенi мiсця для розквартирування. Заборонявся перехiд з селян в козаки i навпаки. Попри збiльшення росiйських гарнiзонiв Нiжина та Чернiгова, роль росiйських воевод на територii Лiвобережжя скорочувалась, зводячись до виключно вiйськових обов’язкiв, та й в цьому питаннi вони тепер були залежнi вiд гетьмана – так, севський воевода мав прибувати до Мазепи за його наказом (небувала в усiй iсторii росiйсько-украiнських вiдносин практика!), гетьман отримував виключне право на земельнi пожалування в Украiнi, питання економiчноi блокади чи навпаки всебiчноi пiдтримки Запорозькоi Сiчi лишалося на його розсуд тощо. Цiкавим е пункт 8 – гетьман Мазепа мiг обмежувати вирубку лiсiв винокурами в лiвобережних полках. Вiдомо, що саме гуральництво (винокурiння, горiлчаний промисел) було головною причиною безжального й бездумного знищення тодi ще чималих украiнських лiсових масивiв…






Орден Святого Андрiя Первозванного



Саме вдячнiсть нового царя за гетьманську пiдтримку в 1689 роцi й стала причиною багатолiтнiх дружнiх стосункiв московського та украiнського лiдерiв. Цар i гетьман регулярно листувалися, кiлька разiв зустрiчалися особисто, обговорюючи важливi вiйськовi та полiтичнi питання. До початку Пiвнiчноi вiйни таких зустрiчей було принаймнi три, не рахуючи вiзиту 1689 року: влiтку 1696-го – в Острогозьку, взимку 1698—1699-го – у Воронежi i в сiчнi 1700-го – у Москвi, пiд час останньоi гетьман став другим у Росii кавалером ордена Святого Андрiя Первозванного. У Москвi гетьмана приймали з великими почестями у Посольському дворi, для нього побудували «особый гетманский двор» (самi палати в сучасному московському районi Маросейка, зрозумiло, не збереглися). Усе це, а також рiзко негативна реакцiя Мазепи на антиросiйськi настроi в украiнському суспiльствi не додавали йому популярностi серед простого народу, але вважати саме цей чинник основною причиною поразки полiтичних планiв гетьмана було б перебiльшенням.






Федiр Головiн






Борис Шереметев



Широкими i не лише суто дiловими були контакти, що iх Мазепа розпочав зав’язувати в Москвi ще до того, як став гетьманом, i пiдтримував аж до 1708 року. Судячи з опублiкованого Т. Г. Таiровою-Яковлевою листування гетьмана, приятельськi стосунки склалися в гетьмана насамперед зi старшим поколiнням людей, що оточували молодого царя. Насамперед до цiеi категорii варто вiднести канцлера, ближнього боярина, генерал-адмiрала Федора Головiна (першого кавалера ордена Андрiя Первозванного, Мазепа був другим, цар i Меншиков – третiм та четвертим), котрий до самоi своеi смертi в 1706 роцi лишався важливою ланкою, що сполучала батуринський та санкт-петербурзький двори. Те саме можна сказати й про першого фельдмаршала Росii графа Бориса Шереметева, котрий взагалi був ще тим украiнофiлом – хотiв жити в Киевi, де колись був воеводою, i наприкiнцi життя намагався постригтися в ченцi Киево-Печерськоi лаври. Петро не задовольнив це бажання свого старого военачальника. Дружнi стосунки склалися у Мазепи iз головою Розрядного та Военного приказiв боярином Тихоном Стрешневим, ще одним (разом iз Шереметевим) нелюбителем царських всеп’янiйших соборiв та асамблей, де Петро намагався вестернiзувати Росiю шляхом оргiй, примусовим голiнням борiд та iншим варварським блюзнiрством (до речi, участi Мазепи в цьому густо поперченому самодурством цирку шапiто документи не фiксують – очевидно, його вiк та хвороби дозволяли гетьману уникати всiеi цiеi катавасii. Цiкавим фактом е й те, що в листах до гетьмана цар завжди звертаеться до Івана Степановича «господин гетман», уникаючи всiляких жартiвливо-блюзнiрських прiзвиськ. Те саме характерне i для вiдповiдей Мазепи царю). А от Стрешневу свого часу цар таки поголив бороду при всьому чесному народi… Дружив украiнський гетьман i з вiдомим царським дипломатом, творцем Константинопольського миру думним дяком Омеляном Украiнцевим, творцем мануфактур i ще одним думним дяком Андрiем Вiнiусом, з князем Григорiем Долгоруким, колишнiм царським вихователем i потiм «князем-папою» на петровських асамблеях Микитою Зотовим. А ось iз головним царським улюбленцем, Олександром Меншиковим, у гетьмана склалися своерiднi вiдносини. Т. В. Таiрова-Яковлева вважае, що саме конфлiкт старшого поколiння петровського оточення з молодими безродними висуванцями частково спричинив охолодження стосункiв гетьмана i царя. А виняткове становище Меншикова та його спроби накласти загребущу лапу на украiнськi прибутки стало приводом до виступу Мазепи проти царя.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63833256) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения